Напруга у відносинах із Росією не спадає. На Донбасі далі неспокійно. Мінські переговори зайшли у глухий кут. Попри це, Україна не погоджується на сценарій Кремля у врегулюванні конфлікту. І навіть відмовляється приймати у себе нового російського посла.
Чим може обернутися для нас така позиція? Про це та інше говорив партієць «Сили Людей», дипломат-міжнародник Вадим Трюхан в нтерв’ю газеті «Експрес».
— Україна відмовилася розглядати призначення нового російського посла. Як вважаєте, ця відмова якось вплине на розвиток двосторонніх відносин?
— Я вважаю, що Україна чинить правильно. Нам не треба ув’язуватися в ту гру, яку нам нав’язує Кремль. Понад два з половиною роки триває війна з Росією. Протягом усього цього часу російський посол Михайло Зурабов перебував в Україні, але користі від його перебування не було жодної. Переконаний, відсутність посла не вплине на подальший перебіг подій, адже у Кремлі немає політичної волі на перехід від гарячої фази протистояння до фази мирного врегулювання кризи, спричиненої анексією Криму і початком воєнних дій на сході України. Якщо ми не хочемо розриву дипломатичних відносин, то маємо принаймні проявити дипломатичну волю і не погоджуватися на призначення одіозної фігури, яка б координувала тут дії антиукраїнських сил і завдавала незручностей Українській державі.
Зауважу, що розрив дипломатичних відносин чи пониження їхнього статусу не має абсолютно ніякого стосунку до консульських відносин. Консульські відносини, зважаючи на можливість, не дай Боже, ескалації конфлікту та переходу широкомасштабних воєнних дій, потрібно зберігати. Бо, як відомо, на території Росії нині є 28 політичних бранців, щонайменше два-три мільйони українських громадян, які потребують захисту Української держави. Власне, українські консули, які перебувають у декількох містах Росії, роблять усе можливе, щоб надавати цей захист.
— Західні партнери вимагають від України виконання Мінських домовленостей, зокрема проведення там місцевих виборів. Як вважаєте, чи нас таки дотиснуть?
— Наші західні партнери на початку року, справді, чинили на Україну шалений тиск. І аргументу “спершу безпека — потім вибори” вони фактично не чули. Але, починаючи з липня, коли відбувся Варшавський саміт, питання виборів для західних партнерів уже не є пріоритетом. Пріоритет — це встановлення миру на Донбасі, а саме — припинення вогню, відведення військ від лінії зіткнення і поступове повернення Донбасу у правове поле України.
Світовий досвід свідчить, що будь-які вибори мають сенс лише тоді, коли досягнуто політичного врегулювання і гарантовано безпеку у конфліктній зоні. Причому — через два-три роки після того, як це відбулося. Так було в Косові, на території конфліктних зон в Африці. І так має бути в нашому випадку. Українській дипломатії потрібно змінити зміст дискусії — з напрямку “Україна повинна забезпечити проведення виборів” до напрямку “міжнародна спільнота готова створити передумови для проведення виборів та їх організації”.
— Зважаючи на те, що події розвиваються не за сценарієм Путіна, яких підступів можна чекати від нього?
— Інструментарій, який використовує Володимир Путін, відомий: починаючи від використання гібридних способів ведення війни і закінчуючи дестабілізацією внутрішньополітичної ситуації в Україні. Ми бачили спробу використання релігії у цих цілях. Можна припустити, що так звана хресна хода була одним зі сценаріїв, розроблених у Кремлі. Але він провалився, по-перше, через те, що спрацювала українська держава і правоохоронні органи продемонстрували свою професійність. По-друге — через те, що українське суспільство не сприйняло цієї ідеї, і масової підтримки ходи Кремль досягти не зміг.
У своїх намаганнях дестабілізувати ситуацію в Україні кремлівський режим може вдаватися до традиційних інструментів терористичного характеру. Політичне вбивство журналіста Павла Шеремета могло бути одним із таких елементів. Не відкидаю, що будуть ще спроби організувати кілька таких політичних убивств, щоб зародити у суспільстві вже не зерно, а серйозні сумніви щодо спроможності влади гарантувати громадянам України безпеку в повсякденному житті.
— Чимало експертів вважають, що міграційна криза в Європі веде до поступового розпаду ЄС. І замість того, щоб об’єднатися, країни ЄС виявляють усе більше небажання співпрацювати одна з одною. Чи не будуть, з огляду на це, марними наші євроінтеграційні зусилля?
— Заяви євроскептиків про те, що Євросоюз розвалюється, не витримують критики. Жодна інша країна, крім Британії, не має планів виходити з Євросоюзу. Понад те, як стояла, так і стоїть черга держав, які бажають стати членами ЄС. Україна, згідно з чинним законом про засади внутрішньої і зовнішньої політики, має стратегічну мету — вступ до ЄС. Цю мету ніхто не скасовував. І завдання української держави — зробити все для того, щоб договори, укладені з ЄС, виконувалися.
Нині абсолютно безперспективна дискусія стосовно того, є перспектива членства чи немає. Пріоритет має бути відданий підготовці до членства. А коли ми будемо готові, то Євросоюз сам нас запросить до перегорів щодо вступу. Адже на сьогодні залишилось зовсім небагато країн, які можуть посилити Євросоюз і фактично стати замінником Великобританії. Це Україна, Сербія, Туреччина. Решта країн мають значно менше значення — і політичне, і економічне — для Євросоюзу.
