– Україна – досить патерналістська держава. Населення звикло розуміти бюджет як якусь скриньку, з якої уряд витягає гроші. Що з цим робити і які пережитки радянського минулого варто було б реформувати в першу чергу?
Країни всього світу включають до соціальних видатків освіту, охорону здоров’я і соціальний захист. Якщо брати відносні цифри, за цим показником Україна достатньо стабільно входить в першу п’ятірку в світі. Трохи менше третини українського ВВП спрямовується на соціальні видатки. А років п’ять тому Україну випереджали тільки дві країни: Франція і Швеція. Не потребує зайвих коментарів порівняння рівня освіти, медичних та соціальних послуг цих держав і нашої.
Відтак доречно звернути увагу на ефективність цих видатків. Якщо майже 80% системи соціального захисту складають пільги і соціальні виплати, то зрозуміло, що система ніколи не зможе бути ефективною. Крім того, пільги є найменш прозорим інструментом соціального захисту, якщо їх взагалі можна таким називати. У нас все закуповується і розподіляється централізовано, а пільги не адресні – дуже важко простежити конкретну людину, яка скористалась ними, і оцінити їх вплив на неї. Натомість соціальні послуги чітко прив’язані до конкретної людини; соціальні виплати теж можна простежити, інше питання – підстави, на яких вони надаються. У нас, наприклад, дохід або майновий стан особи, що отримує соціальну виплату, не є критерієм, на підставі якого відмовляють у наданні цієї соціальної виплати. В принципі, такої практики немає ніде в світі, окрім пострадянських держав, ми реально застрягли у минулому.
– Тобто, якщо людина за якимись критеріями має право на пільги, то це не обов’язково означає, що вона їх дійсно потребує?
– У світі не прийнято, коли старенька бабуся живе в трьохкімнатній квартирі в центрі міста, яку не може нормально обслуговувати зі зрозумілих причин, при цьому претендує на отримання певних видів соціальної допомоги на утримання цієї квартири. В нормальній країні вона продасть цю квартиру, купить меньшу, більш економну і в іншому місці; подумає, про більш ощадні комунальні послуги. Тобто вона про все це буде думати. Якщо після цих всіх дій, вона все ще буде в скрутному становищі, лише тоді вона може звернутися до держави і отримати необхідну їй допомогу. Тут є два важливих моменти: і наскільки ефективно працює система, і як у нас думають люди.
Ще одне питання – комунальні послуги, де завищені нормативи споживання оплачуються у вигляді субсидій і пільг за рахунок бюджету. Наприклад, сім’я має помешкання, у якому немає лічильників, і, попри те, отримує субсидію чи пільги. Відповідно, їй списуються витрати на опалення та постачання гарячої води за максимальним нормативом. У такому випадку не зовсім обґрунтований дохід отримує власник енергогенеруючої компанії чи компанії, яка постачає тепло і гарячу воду. А таких сімей у нас мільйони. Зараз уряд говорить про близько чотири мільйони домогосподарств, а це цілі сім’ї, що отримують субсидії або пільги на відшкодування вартості комунальних послуг. Який відсоток з цих чотирьох мільйонів має ті ж самі лічильники чи інші прилади обліку?… Вони будуть обліковуватись за максимальним обсягом споживання, а насправді споживатимуть менше. Це теж величезна непрозора машина, яка генерує для когось грошові потоки, у тому числі – за рахунок державного бюджету.
– Система пільг у громадському транспорті побудована так само неадекватно. По всій країні підвищується проїзд, а водії все частіше відмовляють пільговикам. Що з цим робити?
– Більшість країн світу вже давно вирішила цю проблему шляхом “монетизації”. Якщо є підстави надати комусь певну пільгу чи просто надати послугу за рахунок держави, ми передбачаємо певний обсяг коштів (норматив), який можемо витратити на одну людину, і даємо ці кошти людині. Вона сама отримує право вирішити: проїхатись їй в громадському транпорті чи натомість витратити ці кошти на придбання ліків. Ми ж цей норматив дуже часто надаємо транспортним підприємствам. Це в кращому випадку. В деяких містах вже і це не фінансується, але в бюджетах передбачаються відповідні видатки. А куди і як вони спрямовуються – це зовсім інше питання. Ми в одному з міст спробували провести аудит цих видатків. За звітними документами зрозуміли, що, за документами, один мешканець-пільговик повинен проїхати приблизно 20 разів за добу. А все це лягало в основу розрахунків, на основі яких транспортним підприємствам надавалася дотація. Я вважаю, що в такому випадку краще гроші давати безпосередньо людині. І не має значення, у якому вигляді це відбуватиметься: у вигляді якогось ваучеру чи у вигляді “доплати” або підвищення пенсії.
– Зараз на слуху пенсійна реформа. Чи можна назвати кроки української влади за всі часи незалежності дійсно реформою?
– Пенсійної реформи в Україні ніколи не було. Навіть певного наближення до цієї теми… Реформування пенсійної системи – це одне з найскладніших завдань, яке зараз стоять перед нашою країною. Це питання не тільки бюджету, це ще й економічне і соціальне питання, адже ми дотуємо неефективний Пенсійний фонд, коштів якого не вистачає навіть для виплат наявним пенсіонерам, кількість яких зростає.
Ми маємо жахливе старіння населення, велику диспропорцію працездатного і непрацездатного населення. До проблем з Кримом і зі Сходом країни, станом на кінець 2013 року, ми мали пропорцію 16,5 млн пенсіонерів до 16 млн працездатного населення. З кожним роком ця диспропорція буде зростати, кількість людей похилого віку буде збільшуватися. Але додається ще одна проблема – відбуваються повсюдні скорочення працвіників і рівень безробіття також буде зростати (реально, а не номінально).
– Якими можуть бути наслідки?
Крім економічних і бюджетних проблем, це ще й породжує певні суспільні настрої, які закладають дуже серйозні проблеми на майбутнє. Наприклад, це відсутність сподівань людей молодого і середнього віку на будь-який захист і підтримку з боку держави, безперспективність існування у ній. В свою чергу, це може спонукати зовнішню міграцію: вже зараз помітно, як населення активно їде на заробітки чи взагалі залишає країну. До певної міри, це ще один сигнал бізнесу, щоб той взаємодіяв з працівниками в “неформальному режимі”; щоб заробітна плата в реальному вимірі виплачувалась у конвертах, а у номінальному – фігурували значно менші суми. За таких умов тіньовий обіг буде тільки зростати. Люди, які отримують заробітну плату вважатимуть, що краще мати “живі” гроші зараз, аніж сподіватися на мізерну пенсію завтра.
– Як максимально «безкровно» здійснити потрібний Україні перехід з однієї системи до іншої?
– Існує різний досвід, різна практика. Наприклад, коли в Грузії була подібна ситуація, вони сказали: «У нас немає пенсій для пенсіонерів». Уряд фактично оголосив, що пенсійної системи більше не існує у тому вигляді, у якому люди її знали. Всім пенсіонерам призначили соціальну допомогу (замість традиційної пенсії) за рахунок бюджету. Фактично було використано підхід, за якого всіх зрівняли. Водночас саму пенсійну систему було “запущено” заново (у форматі “другого рівня” – накопичувальної системи) уже в нормальному вигляді для тих, хто працює.
Є досвід, коли країни реформували пенсійну систему й іншим чином. Наприклад, поступово змінювали пропрцію між “першим” (солідарним) і “другим” (накопичувальним) рівнями послумово. Був складений план, в якому задекларовано щорічне збільшення відрахувань до накопичувальної частини (наприклад, на п’ять відсотків) і відповідне зменшення – до солідарної. Відтак люди розуміли, в якому часі і які саме зміни на них чекають. В інших країнах закладалися діапазони в три-п’ять років, коли відбувались такі самі зміни, але вже в інших пропорціях.
Так званий “третій рівень” пенсійної системи – відрахування до приватних пенсійних фондів – повсюдно запроваджувався на хвилі економічного зростання і за умов відлагодженої роботи банківської системи і фондового ринку. Водночас держава встановлювала додаткові гарантії, пільги й інші стимули для осіб, які вирішили накопичувати й у приватних пенсійних фондах.
– Чи має зараз Україна можливість все ж здійснити необхідні реформи у соціальній сфері? Наприклад, запустити адекватну страхову систему?
– З цим пов’язаний цілий комплекс проблем. Це і неефективність банківської сфери як такої, слабкі страхові компанії, нерозвиненість мережі приватних пенсійних фондів (з відсутністю будь-яких державних гарантій щодо їх діяльності), а також фактично відсутність системи перестрахування, коли ті самі страхові компанії, пенсійні та інвестиційні фонди можуть продавати свої ризики іншим фінансовим інституціям, які з цими ризиками “працюють” на фондових ринках. Це є окремим активом, який теж може заробляти гроші. Але у нас ці системи не працюють і можливість їх розвитку в осяжній перспективі видається доволі примарною. Як виходити з цієї ситуації – відповіді поки немає. За умов, коли “лопаються” банки, а держава не несе відповідальності як за дії банків й інших фінансових інститутів, так і за курсову стабільність – люди боятимуться інвестувати (навіть у себе чи свій достаток на пенсії). Якщо завтра один долар буде коштувати 50, 100 чи 200 гривень, а заощадження в пенсійному фонді формуються в гривні, то в підсумку ви можете опинитесь із сумою, якої не вистачить навіть на добрий обід. Звісно, що в світі, існує багато моделей, які можуть бути використані, але за наявної ситуації в країні їх можна лише обговорювати, але не впроваджувати. Ми втратили той шанс, коли чотири-п’ять років тому мало місце певне економічнке зростання, а відтак слушний момент, щоб впроваджувати повноцінний другий і третій рівень пенсійного забезпечення.
