18 березня 2014 року закінчилася спеціальна операція по відторгненню однією країною території іншої країни – Росія анексувала Автономну Республіку Крим і місто Севастополь, які є невід’ємною частиною України. Ніколи раніше в історії людства такого роду сценарії не реалізовувалися наскільки майстерно й у той же час наскільки цинічно: з порушенням усіх існуючих норм і звичаїв міжнародного права. Історикам і юристам ще належить детально досліджувати події, які сталися за 19 днів кремлівського бліц-кригу. А зараз саме час підвести проміжні підсумки.
У 1954 році постановою президії Верховної Ради РРФСР від 19 лютого Кримська область зі складу РРФСР перейшла до складу УРСР. Як говорять дослідники тих часів, ця подія стала справедливим підсумком десятиліття відновлення півострова, зруйнованого Другою світовою війною і сталінською депортацією народів. По суті, те, що не змогла зробити перша хвиля переселенців з Росії, вдалося переселенцям з південних степових областей України. Тому озвучену головою СРСР Микитою Хрущовим причину такого територіального реформування можна вважати цілком обґрунтованою. Декларувалося, що Крим ресурсами, економічно й енергетично прив’язаний до Української Республіки тісніше, ніж до РРФСР, через що «перепідпорядкування дозволить динамічно розвиватися виробничому комплексу півострова». Ця подія була приурочена до знаменної дати в стосунках двох, на той час братських, народів: 300-річчя Переяславської Ради, що означала, так зване, «возз’єднання» Росії і України.
24 серпня 1991 року Україна стала незалежною державою. До речі, Російська Федерація ще 12 червня 1990 року ухвалила Декларацію про суверенітет, у якій заявлялося про намір створити «нову правову демократичну державу в складі оновленого СРСР». 1 грудня 1991 року в Україні пройшов референдум, на якому більше 90% громадян підтримали Акт про проголошення незалежності, у тому числі більше 54% кримчан і більше 57% жителів Севастополя. 5 грудня керівники трьох новоутворених держав – Єльцин, Кравчук і Шушкевич – підписали договір про створення Співдружності незалежних держав, відмовившись від пропозиції Горбачова про укладення нового договору про СРСР. Таким чином, з розвалом Союзу, почався період нового формату взаємодії, співпраці і конкуренції між незалежними державами, що утворилися на його території.
Тривалий час усі держави, що утворилися після розвалу СРСР, декларували повагу до міжнародного права, в першу чергу, щодо поваги до незалежності, суверенітету, непорушності кордонів і територіальної цілісності одна одної. На практиці все було не так легко. Як мінімум, чотири заморожені конфлікти – Нагірний Карабах, Придністров’я, Південна Осетія й Абхазія – трималися Росією «про запас» для політичного тиску на уряди зацікавлених у їх врегулюванні країн, а також в якості залякування потенційно непокірних.
Україні в цьому плані було чим пишатися. Впродовж майже 23-х років незалежності на її території не пролилося жодної краплі крові внаслідок міжетнічних або будь-яких інших регіональних конфліктів. Проте у відносинах між Україною і Росією траплялися різні періоди – від Єльцинських «прокинувся зранку і думай, що ти зробив для України» до «Тузлинської кризи» та торгових і газових війн часів «помаранчевого» уряду в Україні. У той самий час, дві країни напрацювали увесь комплекс міжнародно-правових інструментів, які дозволяли сподіватися на продовження розбудови рівноправних і взаємовигідних стосунків у політичній, торговельно-економічній, гуманітарній та інших сферах.
До найбільш важливих документів, укладених упродовж двох останніх десятиліть, слід віднести Договір про дружбу, співробітництво і партнерство (набув чинності 1.04.1999), Договір про українсько-російський державний кордон (набув чинності 23.04.2004), угоди про розподіл Чорноморського флоту, його статус та інші. Відповідно до них, обидві сторони зобов’язувалися поважати незалежність, непорушність кордонів і суверенітет одна одної.
Крім того, Україна і Росія є сторонами цілого ряду міжнародних договорів, відповідно до яких вони взяли на себе аналогічні зобов’язання. У першу чергу, йдеться про відомий Будапештський Меморандум 1994 року, відповідно до якого США, Великобританія і Росія (пізніше до них приєдналися Франція і КНР) дали гарантії Україні щодо її незалежності, суверенітету та територіальної цілісності.
В той же час, Україна і Росія є підписантами завершального акту Гельсинського заключного акту 1975 року, статуту ООН і багатьох інших міжнародних конвенцій, якими регулюються сучасні міжнародні відносини, у тому числі щодо поваги до незалежності, суверенітету і територіальної цілісності одна одної.
У 2004-2005 роках ситуація різко змінилася. В Україні відбулася «помаранчева» революція, у результаті якої Президентом став не той кандидат, на якого ставив Володимир Путін. Образа виявилася настільки гострою, що ані Ющенку, ані Тимошенко, незважаючи на усі потуги, так і не вдалося відновити існуючий при попередньому Президентові Кучмі режим особистих стосунків з усіма президентами і прем’єрами Росії. Між двома країнами пробігла своєрідна «помаранчева чорна кішка». Саме при «помаранчевому» уряді в Києві Путін ініціював дві енергетичні війни, які призвели до того, що ціла низка європейських країн в люті морози опинилася без газу. Ці акції носили швидше тестовий характер і переконали Президента Росії в тому, що європейці не здатні оперативно відповідати на його провокації. Головним їхнім досягненням було укладання в 2009 році, в результаті багатоходових маніпулятивних комбінацій, вкрай несприятливого економічно для Києва довгострокового газового контракту. На багато років він став подразником внутрішньополітичного життя в Україні і коротким поводком, на якому путінський режим утримував будь-який уряд у Києві.
Далі гірше, в 2010 році до влади в Україні прийшов Віктор Янукович. До слова, його тріумфальна перемога на президентських виборах нагадувала повстання Фенікса з попелу, адже після поразки в 2005 році в результаті Помаранчевої революції, його вже були списали з рахунків. Але, після 5-ти років хаосу у владних кабінетах, викликаного паталогічною нездатністю Ющенка і Тимошенко домовитися між собою, і міжнародне співтовариство, і народ України з надією зустріли інавгурацію нового Президента.
Одним з головних постулатів передвиборної програми Януковича була обіцянка відновити дух стратегічного партнерства і взаємної вигоди в стосунках з Росією. Цього чекали як в Москві, так і в Україні. Але, як вже незабаром з’ясувалось, сенс в ідею перезавантаження стосунків вкладався в двох столицях діаметрально протилежний. На Банковій були готові йти на будь-які поступки, які торкалися гуманітарної сфери, безпеки і оборони, а також зовнішньої політики. В той же час, так звана «сім’я» Януковича категорично виступала проти намагань росіян отримати контроль над економікою країни. Кремлю навпаки цього було не досить, тому ставку була зроблено на отримання повного контролю над усіма сферами життя, по суті, на встановленні негласного протекторату над Україною.
Грім грянув несподівано для всіх. Ще у вересні-жовтні 2013 року здавалося, що влада в Україні сильна як ніколи, у країні стабільність і немає ані найменших підстав для якихось масових виступів протесту або змін у владних кабінетах. У той же час, штиль виявився оманливим. Варто було Януковичу відмовитися від підписання, під тиском Путіна, Угоди про асоціацію з ЄС, як українці вийшли на Майдан Незалежності вимагати від влади повернути євроінтеграційний курс. Починалося все з декількох сотень активістів, але дуже швидко, «завдяки» надмірно жорстоким незаконним діям правоохоронних органів під час розгону студентів в ніч на 30 листопада, на вулиці і площі багатьох міст України вийшли сотні тисяч і мільйони людей. Вимагали вони вже зовсім іншого – відставки Януковича і його уряду, зміни Конституції з метою перерозподілу повноважень між центральною владою і місцевими громадами та проведення системних внутрішніх реформ, спрямованих на подолання корупції й беззаконня в країні. Незважаючи на зусилля міжнародних посередників, ситуація вийшла з-під контролю і призвела до ганебної втечі екс-президента Януковича зі свитою з країни. Прогнозовано притулок йому був наданий російською владою. У той же час, місцем його дислокації був обраний Ростов – місто, що знаходиться поблизу кордонів України і далеко від Кремля. Вірогідно, в той момент кремлівські стратеги розраховували якимось чином повернути втікача на територію України, всадовивши його на трон як мінімум на Донбасі, хоча не слід виключати й варіанту з так званою Новоросією, вигаданою придворними ідеологами «Руського міра».
Переважна більшість зовнішньополітичних партнерів України підтримали український народ у його прагненні змістити бандитсько-кримінальний режим, повернути країну на шлях європейського розвитку й через демократичні процедури провести системні зміни в країні.
Російська Федерація, навпаки, вирішила скористатися «мутною водичкою» й отримати для себе те, про що давно вже мріялося у владних кабінетах Москви — анексувати місто Севастополь і Автономну Республіку Крим. При цьому, як стало зрозуміло дещо пізніше, до такого розвитку ситуації в Кремлі готувалися впродовж багатьох місяців. Сотні і тисячі підготовлених агентів засилались на територію Криму й інших південних і східних областей України, ретельно проводилася вербувальна та агітаційна робота з місцевим населенням, вкладалися значні ресурси в підготовку матеріально-технічної бази. Завдання, яке вони виконували, було простим — створення потрібної Кремлю телевізійної картини, а саме. – дестабілізація ситуації, створення проросійських організацій і вербування за гроші «активістів» з середовища маргіналів, криміналітету і люмпенізованих верств населення. Таким чином, через створення напруженості в декількох областях України, а також користуючись повільністю й нерішучістю вчорашніх опозиціонерів, які прийшли до влади в Києві, Путіну вдалося створити сприятливі умови для анексії Криму і Севастополя. Лексика, яка ним тоді використовувалася — «захист російськомовних співгромадян». Як стало відомо після недавнього виходу гучного пропагандистського фільму «Крим. Повернення на Батьківщину», рішення про запуск сценарію по відторгненню кримського півострова було прийняте, по суті, відразу після перемоги Революції Гідності.
Як відомо, 26 лютого біля стін Верховної Ради Криму відбувся багатотисячний (за оцінками кримського МВС, близько 12 тис.осіб) мітинг, метою якого було не допустити прийняття кримськими депутатами сепаратистських рішень. Незважаючи на те, що епізодично ситуація виходила з-під контролю і повністю не вдалося уникнути травмування людей, у цілому мету було досягнуто. Сесія Верховної Ради не відбулася, було оголошено про те, що вона відбудеться наступного дня з цілком рутинним порядком денним для розгляду питань щодо соціально-економічної ситуації на півострові, а також заслуховування звіту уряду Криму. Один з лідерів кримськотатарського народу Рефат Чубаров навіть заявив про те, що «Крим переміг».
Як виявилося, ні про яку перемогу не йшлося. Зробивши належні висновки, російське керівництво миттєво змінило тактику дій. У ніч на 27 лютого кілька десятків добре озброєних російських спеців без розпізнавальних знаків захопили будівлі Ради міністрів і Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Ні міліція, ні спецпідрозділи, ні центральна влада в Києві не змогли протидіяти 120 (?!) Бойовикам.
Вже через кілька годин після захоплення відбулося так зване «позачергове засідання» ВР АРК. Проходило воно на тлі повідомлень про пересування БТРів ЧФ РФ у Сімферополі та Ялті. Депутати запускалися в зал засідань без мобільних телефонів і під пильним наглядом бойовиків. 61 з 64-х присутніх проголосували за відставку Радміну Могильова і призначили «прем’єром» лідера партії «Русское единство» Аксьонова, який на останніх виборах набрав аж 4% голосів виборців. Крім того, було повідомлено про призначення на 25 травня референдуму «з питань удосконалення статусу й повноважень Автономної Республіки Крим». При цьому обидва рішення були прийняті в порушення Конституції і законів України. По-перше, відповідно до статей 136 Конституції України, Прем’єр-міністр АРК призначається за погодженням з Президентом України. А по-друге, повноваження і статус Криму визначені Конституцією України, тому, відповідно до статей 3 Закону України «Про всеукраїнський референдум», ці питання повинні виноситися на всеукраїнський, а не місцевий референдум.
Важливо відзначити, що судячи з питань, винесених на референдум, у Кремлі вирішили почекати з «розкриттям карт». Очевидно, що 100% впевненості в успіху все таки тоді ще не було.
У цей день відбулося дві ключові події, які по суті докорінно змінили ситуацію в Криму. По-перше, Рада Федерації РФ одноголосно підтримала звернення Путіна про введення військ в Україну. Де-факто це означає, що 1 березня в 17.20 Росія оголосила Україні війну. По-друге, відбулося ще одне позачергове засідання ВР АРК, а також перше засідання новоствореного «уряду» Криму. На ньому так званим «прем’єром» Криму Аксьоновим було оголошено про те, що «у зв’язку з необхідністю», референдум буде проведений не 25 травня, а вже «орієнтовно 30 березня цього року». Причому відбувалося це все на тлі значного збільшення кількості так званих «зелених чоловічків», озброєних до зубів, а також захоплень і блокування цивільних і військових об’єктів по всьому півострову і нагнітання обстановки в місцях дислокації ВМС та інших підрозділів ВС і прикордонних військ України.
Ще через п’ять днів відбулася чергова «позачергова сесія» ВР АРК, яка перетворилася вже на повністю кишеньковий орган маріонетки Кремля – псевдо-прем’єра Криму Аксьонова. За результатами засідання було оголошено про ще одне, друге за рахунком, перенесення термінів. Було вирішено провести референдум через 10 днів – 16 березня 2014. Важко знайти в аналах історії XX-XXI століть приклади організації в такі стислі терміни референдумів про вихід території незалежної суверенної держави з метою приєднання до іншої.
Водночас, у Москві вже з’явилася впевненість у своїх силах, в результаті чого нова кримська «влада» публічно «визначилася» із остаточною редакцією питань. У першому йшлося про незалежність Криму з подальшим входженням до складу Російської Федерації, а в другому, – про повернення Конституції Криму 1992 року, яка передбачала те ж саме. По суті жителям Криму було запропоновано зробити вибір між «так» чи «так» приєднанню до Росії.
Слід зазначити, що всі ці події відбувалися на тлі послідовного нарощування чисельності збройних сил Росії на території Криму, блокування всіх без винятку військових об’єктів збройних сил України, переходу всіх правоохоронних органів на сторону маріонеткового уряду Криму, припинення мовлення українських телевізійних компаній, заборони в допуску спостерігачів ОБСЄ й іноземних журналістів, захоплення у полон активістів та військових, а головне – повної бездіяльності центральної влади у Криму. Парадоксально, але факт, – українські війська без зброї оборонялися проти озброєних до зубів спеціальних підрозділів армії Росії, не отримуючи при цьому ніяких директив або наказів з власного Генерального штабу.
16 березня пройшов референдум про статус Криму. Оголошені результати – 96,77% виборців проголосували за незалежність Криму, при цьому явка склала більше 83%. За свідченнями безлічі очевидців, голосували всі, хто хотів, по кілька разів на різних дільницях, мати паспорт громадянина України не було потрібно. Жодна цивілізована країна світу не визнала легітимності цього референдуму. Навіть Громадська Рада при Президентові Росії згодом публічно дала зовсім інші цифри – «при явці в 30-50% за приєднання до Росії проголосувало 50-60% кримчан». Як не крути, а до “подавляющего большенства” далекувато.
Разом з тим, «результати» референдуму стали підставою для підписання вже 18 березня в Кремлі Договору про входження до складу Російської Федерації міста Севастополя і Криму на правах окремих суб’єктів федерації. Реалізація сценарію анексії Криму була успішно завершена. Для його здійснення знадобилося всього лише 19 днів. Далі було вручення орденів і медалей російським і кримським учасникам драми, а також підписання Президентом Путіним Указу, відповідно до якого було введено нове свято, – День сил спеціальних операцій, яке відтепер щорічно відзначається в Росії саме … 27 лютого, — в день, коли «зелені чоловічки» вперше з’явились у Сімферополі.
Розіграний Путіним як по нотах план «повернення» Криму в лоно Росії дозволяє зробити декілька наступних висновків:
По-перше, системі міжнародного права завдано непоправної шкоди. Відтепер ніхто на планеті Земля не може почувати себе у безпеці. Користуючись прикладом Росії, будь-яка країна, що володіє ядерною або іншою зброєю масового ураження, під приводом захисту своїх співвітчизників може анексувати території інших держав.
По-друге, ні ООН, ні ОБСЄ, ні будь-яка інша міжнародна організація чи країна не мають ефективного інструментарію для захисту від агресії проти будь-якої окремо взятої незалежної держави. Тому необхідно негайно розпочати реформи в першу чергу ООН, а далі й усієї системи міжнародної безпеки. Інакше – третя світова війна не за горами.
По-третє, анексія Криму Росією поставила під загрозу безпеку та стабільність усіх країн і народів, що мешкають на території Європейського континенту. Більше того, вона стала прямою причиною розв’язування Кремлем війни на Сході України. У результаті кількість загиблих, покалічених і зниклих без вісті вже становить десятки тисяч. У Європі створено наскільки непередбачуване і багаторівневе джерело нестабільності, що для його усунення знадобляться десятиліття й зусилля всього цивілізованого світу.
По-четверте, за рік після включення Криму і Севастополя до складу РФ, півострів почав поступово перетворюватися на “сіру зону” типу Абхазії і Придністров’я. Накопичуються соціально-економічні проблеми, згортаються демократичні свободи, і взагалі те, за чим насправді ностальгувала частина населення, — часи СРСР — повертається семимильними кроками.
«Ящик Пандори відкрито!» Далі буде?
Матеріал опубліковано на сайті видання Лівий берег.
