Соціальна справедливість – це коли працювати вигідно

Загальновідомо, що запорукою економічного розвитку є поділ праці. А головною умовою розвитку суспільного – справедливий поділ благ у відповідності до внеску особи, так звана «соціальна справедливість». Але це лише загальні слова, а як саме ця соціальна справедливість має зреалізуватися?

   Погляди на це різняться, до діаметральної протилежності, але крайнощі тут, як завжди – некорисні. Концепція «Усе взяти й розділити» вже довела свою нежиттєздатність, втім як і теорія «війни усіх проти усіх» в апологетиці дикого капіталізму.

  То на чому ж базується та соціальна справедливість? Та, яку ми маємо на увазі, згадуючи приклад країн Скандинавії? Або інших країн із високим середнім рівнем життя та значними соціальними гарантіями одночасно? Адже те, що ми маємо зараз в Україні, це якесь збочення відносно вище наведених аксіом соціального устрою.

Можна сказати, що в Україні відбувся остаточний поділ праці – одні виробляють, інші споживають. Простіше кажучи, одні – працюють, інші – їдять. Саме цей крах системи суспільної винагороди за працю є коренем усіх проблем.

Чесна праця з продукування матеріальних або інтелектуальних благ стає невигідною. Адже усім відома різниця між «платнею» та «заробітками». Платню, зазвичай мізерну, отримують за роботу, а справжні заробітки отримуються шляхом різних махінацій.

В результаті маємо згубне коло:

• Деякі люди мають значні доходи, які перевищують нормальний рівень потреб: житло, продукти харчування, побутові послуги, транспорт, медичне забезпечення, освіта та культурні потреби тощо
• Не зароблені тяжкою працею кошти люди витрачають легко: на дорогі імпортні речі, закордоні мандри по кілька разів на рік. Тобто, – стимулюють інфляцію та виймають гроші з національної економіки.
• Водночас людина, яка просто чесно робить свою справу, вже не отримує достатньо, щоб відновлюватися морально та фізично. Не може забезпечити нормальній рівень існування своєї родини.
• У результаті навіть ті, хто має покликання робити корисні та вагомі речі, починають шукати інших шляхів виживання – «крутитися».
• Сектор реальної економіки України занепадає, виробництво знижується – і це також стимулює інфляцію.
• Чесно жити стає все складніше, тому найбільш здібні або вдаються до трудової міграції, або поповнюють лави працівників «невиробничого сектору».

 Але ж вічно це продовжуватися не може! Відбувається знищення середнього класу – службовців, інженерів та кваліфікованих робітників, працівників сфери обслуговування. Це породжує ще більший дефіцит реальних благ, галопуючу інфляцію та зрештою колапс економіки.

Якщо держава не може створити умови для плідної чесної праці за достойну винагороду – така держава перестає існувати. Тоді багатії імігрують, а бідні залишаються на руїнах – битися за шматок хліба в прямому значенні.

Постраждають й ті, хто сьогодні займається дохідною, але непродуктивною діяльністю – це буде лише питанням часу. Звісно, купка надбагатих добре влаштується за кордоном, маючи активи, а деякі особливо цінні спеціалісти отримають високооплачувану роботу. Усі ж інші – за певний час проїдять заощадження та поповнять лави жебраків – несуттєво, вітчизняних чи закордонних.

Задля порятунку країни необхідно змінити цю згубну тенденцію!

Держава має створити умови, щоб плідна праця стала вигідною!

Країна ще має величезні ресурси, щоб гарантувати відшкодування трудового внеску. Потрібна лише зорганізована сила людей, які прагнутимуть  приносити користь собі й суспільству.