Михайло Горбачов, який у недавньому телеінтерв’ю схвалив політику щодо України “головного друга” нашої держави Адольфа Путіна, свого часу зробив знаменитою фразу про те, що, мовляв, треба вв’язатися в бій, а далі логіку дій життя підкаже. Один Всевишній знає, якою логікою керувався Михайло Сергійович, розпочинаючи бій за перебудову й прискорення, але фіналом його бою став розвал Радянського Союзу. Зараз в Україні триває передвиборча боротьба за місця у Верховній Раді. Чи всі кандидати на місця в парламенті, поклавши руки на серця і дивлячись у очі своїм виборцям, можуть чесно сказати, заради чого вони “вв’язуються в бій”? Новітня історія України свідчить: на превеликий жаль, таких кандидатів небагато. І все-таки люди з дійсно державним мисленням в Україні є. Вони вийшли на старт передвиборчого марафону з чітким уявленням того, яких змін потребує наша держава. Серед таких кандидатів у народні депутати – і Богдан Андрющенко. Із ним наша бесіда про те, що треба зробити в майбутньому парламенті у першу чергу і в перспективі та як це здійснити з урахуванням інтересів більшості українців.
– Богдане Вікторовичу, в України зараз надзвичайно багато завдань, як у середині країни, так і за її межами. Канцлер Німеччини Ангела Меркель заявила недавно, що наша держава повинна найближчим часом в обов’язковому порядку подолати корупцію. Ви згодні з таким твердженням?
– Згоден, тому що нинішня система корупційної демократії, яка побудована в Україні, – навіть більша небезпека, ніж зовнішня агресія. Поясню, чому так вважаю. Для мене основа корупції в Україні – це продаж дипломів й посад, і це першоджерело, чому нам стало неможливо жити. Адже корупція існує в абсолютній більшості країн світу – це спосіб прискорити вирішення якихось проблем. Але у нас вона стала єдино можливим шляхом їх вирішення. Інших варіантів просто не існує. І це руйнує Україну як державу. З нами ніхто не хоче мати справу. У нашій системі корупційної демократії кандидат у депутати повинен купувати голоси виборців. Якщо він не буде так діяти, то майже не матиме шансів на успіх. Адже цілком зрозуміло, що купуючи будь-яку посаду чи депутатський мандат, людина намагається повернути потім витрачені гроші. Якщо вдало прилаштується – накопичить достатньо, щоб придбати наступну посаду. І тут виникає запитання: як розірвати це замкнене коло? Для початку треба всім усвідомити, що державна посада – це не нагорода чи відзнака, а робота – відповідальна, щоденна. І для неї людей треба підбирати і готувати.
– Ця проблема не нова. Вона існувала, зокрема, і в часи заснування Радянського Союзу, коли царська державна машина була зламана і замість неї створювалася нова.
– Історія повторюється. Тут визначальною є якість людей в управлінні державою. Розумію, що це не популярно зараз, але мені подобаються окремі роботи Леніна стосовно бачення як треба будувати систему управління. Щоправда, його знаменитий вираз про те, що в Радянському Союзі державою може керувати будь – яка кухарка, спотворили. Насправді він сказав так: “Мы не утописты, мы знаем, что любой чернорабочий и любая кухарка не способны сейчас вступить в управление государством…”. Як сьогодні формуються вибочі списки? Це данина виборчій моді. У мирний час – потрапляють співаки, спортсмени, актори. Не хочу нікого образити, але вони готові працювати у Верховній Раді? Пам’ятаєте слова талановитої співачки Таїсії Повалій, що вона не знає, що робити в парламенті? Зараз війна – тому в списках бійці, комбати. Вони вміють тримати зброю і бити ворога – честь і шана їм! А написати закон здатні? Без образ, поклавши руку на серце – хто з них розуміє цю роботу? Треба шукати не модні обличчя, а людей, придатних для виконання державницьких функцій, і вчити їх.
Тут важливо хто матиме право навіть ставати кандидатом на виборну посаду. Простий приклад: що треба для отримання прав керувати автомобілем? За правилами? По – перше, треба досягти 16 років, пред’явити паспорт, довідку від психіатра, нарколога, пройти медогляд, вивчити будову автомобіля і принцип його роботи, правила дорожнього руху, скласти іспит, показати практичні навички керування транспортним засобом. І лише після цього отримати права.
А що треба для того, щоб стати народним депутатом і керувати не автомобілем, а державою? Лише паспорт і досягти 18 років. Всі інші критерії – непринципові або недостовірні. Роблю висновок: державою Україна керувати простіше, ніж автомобілем. А відповідальність у нардепів яка? Її немає, бо й завдань їм ніхто не ставить, як, до речі, й Президенту і багатьом іншим. І це – величезна проблема України. Такий безлад в управлінні треба припиняти.
– Багато хто чекав, що Майдан змінить ситуацію. Але і після нього кадрові призначення далекі від ідеалу. Чому?
Для початку треба визнати, що ті бунти, які відбулися останнім часом в Україні, – наслідок недотримання принципів відповідальності людей на посадах. Програми і обіцянки, закони і посадові інструкції багато хто став вважати зайвим. Чому люди протестують? Бо немає можливості відстояти свої права у інший спосіб. Але не можна забувати й той момент, що після бунту державу важко повернути до нормального життя. Зараз, наприклад, соціологи свідчать, що через рік після початку подій на майдані протестні настрої в українському суспільстві вдвічі вищі, ніж рік тому, отже, бунт продовжується. І це – велика проблема, адже будь-які дії вже нинішніх можновладців викликають у суспільстві несприйняття. Критикують “владу” всі…
– Але при цьому намагаються за найменшої нагоди влізти в неї.
Так, але два принципових моменти. Перший. Влада – це всі ми з вами. Кожен із нас є носієм частинки влади народу, тому, обираючи людину чи групу осіб до органу управління, ми фактично делегуємо їм право керувати нами ж. Другий: керувати вони можуть тільки за нашою згодою і до того часу, поки ми не починаємо відбирати оці делеговані частинки влади назад. Ось суть протесту, як я її розумію.
– Парадокс нинішньої ситуації в тому, що головні порушники законів, тобто ті, через кого й виник Майдан, зараз із екранів телевізорів розповідають, яка “злочинна” нині влада.
І як тут не згадати відому фразу, що в кожної проблеми є прізвище, ім’я й по – батькові. Давайте пам’ятати про них. А будь- який закон – це лише суспільний договір. Він означає наступне: ми домовляємося діяти так і не інакше. Порушив цю домовленість – маєш втратити право претендувати на керування в країні.
– І тут логічно було б згадати про відповідальність нардепів перед виборцями. Чомусь багато з них цю відповідальність просто ігнорують. Є і зворотнє – відповідальність виборців за свій вибір. Що для Вас відповідальність у виборчому сенсі?
– Тут треба говорити про активне й пасивне виборче право. Нагадаю: активне – це коли людина сама вибирає, пасивне – коли її вибирають. Переконаний, тут є декілька прогалин в законодавстві. Перше – виборче право – це громадянський обов’язок. Я б пропонував запровадити, як у інших країнах, санкції за ухиляння від участі у голосуванні, від штрафу аж до виключення зі списку виборців. На вибори витрачаються бюджетні кошти – не взяв участі – поверни в бюджет. Друге – це непопулярно, але – пониження в громадянських правах, має тягти за собою обмеження і права голосувати. Якщо, приміром, ув’язнені не балотуються, значить і не повинні голосувати. Бо тут джерело для фасильсифікацій. Це має стосуватись і ряду інших категорій, які треба обговорити і прописати в законі. Треба відсікти й можливість використання адміністративного ресурсу. На виборах мають конкурувати не гроші й адміністративний тиск, а ідеї й програми кандидатів. Ці проблеми треба коригувати. І я буду цим займатися, якщо стану народним депутатом.
– Зараз уся Україна активно розбирається в тонкощах люстраційного процесу. Як би ви прокоментували Закон про люстрацію влади?
-Мене насторожила цифра, що прозвучала кілька днів тому: згідно з Законом під люстрацію потрапляє один мільйон(!) громадян України. А це означає, по–перше, що працювати не буде кому. По-друге, – реалізація цього Закону викличе зливу позовів до суду, причому судові рішення прогнозовано будуть на користь позивачів. У такому хаосі, тільки менших розмірів, Україна вже була, то навіщо знову наступати на ті ж самі граблі? Дилетантське втручання в правовий процес – це те саме, що ремонт двигуна автомобіля, який рухається. Таке втручання може закінчитися тим, що ремонтнику повідриває руки або ж трапиться аварія й машина перевернеться. Говорячи про Закон, треба визнати, що це дуже небезпечно, коли малограмотні віддають накази некомпетентним. У мене перше питання – хто відлюстрував люстраторів? Друге – хто визначив критерії? Насправді тут треба елементарно з’ясувати, чи не зловживав конкретний чиновник своїми повноваженнями під час роботи на посаді і друге – чи справді ця людина приймала рішення, що зашкодили Україні. Оце і є справжня люстрація. Якщо ж усе відбуватиметься так, як передбачено нинішнім варіантом Закону про люстрацію, то є дуже великі сумніви щодо того, чи виникне в когось бажання йти працювати на державну службу.
Для мене особисто принциповий момент – як це робилося в інших країнах. Класичний приклад – Сингапур, де глава уряду почав те, що у нас називається люстрацією, із себе. Зробив це? Можеш претендувати на право здійснювати перевірки щодо інших людей. Іншими словами: хочеш люструвати когось – люструйся спочатку сам. У деяких вітчизняних міністерствах процес люстрації вже розпочався. Панове, на підставі якого закону ви це робите? Він ще не набрав чинності.
До речі, я знаю багато колег – держслужбовців, які, працюючи по 24 години на добу, багато корисного зробили для України. Але вони тепер на 10 років будуть відсторонені від можливості служити рідній країні. Тож зараз треба відійти від оцієї хибної риторики, що треба розігнати і мало не розстріляти всіх держслужбовців. В армії, коли змінюється, скажімо, командир бригади, ротні і взводні залишаються на місцях.
– Скажіть, чи є у вас рецепт для виборців, як їм серед маси претендентів на депутатські крісла відрізнити, образно кажучи, зерно від полови?
– Моя порада дуже проста. Якщо це діючий народний депутат, треба перевірити, що він реально зробив. Кожен виборець, в якого є доступ до Інтернету, може зайти на персональну сторінку конкретного депутата і перевірити його досягнення за цей період. Як вони голосували, які законопроекти подавали. Якщо той же Березкін Станіслав Семенович за все останнє скликання підписав аж чотири законопроекти і жодного разу навіть не виступив із місця, то про що це говорить? Мабуть, ця людина не дуже переймалася роботою у Верховній Раді. Виборці мені кажуть: якби у Березкіна хтось працював так у «Креативі», мабуть він би його відразу вигнав із роботи.
Дещо складніше з тими, хто вперше балотується до Верховної Ради. Тут є проста порада виборцеві: якщо кандидат обіцяє полагодити дорогу чи відремонтувати дах, це означає, що він не розуміє, чим насправді має займатися депутат Верховної Ради. Він – не будівельник і не комунальник, а людина, яка створює правила, за якими працюють і будівельники, і комунальники.
– Цього разу Ви йдете висуванцем від політичної партії “Сила людей”. Раніше Ви повторювали, що лишаєтесь позапартійним, щось змінилося?
– Принципово – ні. Я так само позапартійний, як і раніше. Ця партія, на мою думку, є першою за багато років спробою збудувати відкриту і демократичну систему. Це молоді люди, середній вік – 35-37 років. Вони чесно зібрали підписи для створення партії, виконали всі необхідні процедури і створили нову якість: партію, яка не замикається у собі, а є відкритою площадкою для кожного небайдужого громадянина, коли разом люди можуть зробити набагато більше, ніж поодинці. Один із ідеологів так це пояснює: “Хтось має мобільний телефон, хтось сім-картку, хтось – ваучер на поповнення рахунку. Кожен з них не може зателефонувати. А от об’єднавши свої можливості вони здатні подзвонити і вирішити свої проблеми спільно. Партія – виступає гарантом, що хтось один не втече з цим укомплектованим телефоном, і інтереси кожного з учасників будуть дотримані”. Мені подобається такий підхід, тому погодився взяти участь, щоб про “Силу людей” дізналися мешканці 100 виборчого округу і Кіровоградщини.
– Завершуючи нашу розмову, хочу запитати, чи можуть, на ваш погляд, виборці реально впливати на народних депутатів після обрання їх до Верховної Ради.
– Я вважаю, що повинне бути доповнення до Закону про статус народного депутата, в якому б передбачалася відповідальність і втратою депутатських повноважень за невиконання передвиборчої програми, за порушення присяги народного депутата. Крім того, в ньому повинно бути закріплене право громадян на проведення, по суті, місцевого референдуму щодо відкликання народного депутата від конкретної території. Підстави для такого референдуму – невиконання конкретних обіцянок та не проведення звітів перед виборцями.
Є три форми роботи народного депутата : участь у сесіях Верховної Ради, діяльність у комітетах і фракціях Ради і робота з виборцями. Якщо народний депутат тиждень, відведений на роботу з виборцями, провів на Багамах, це вже повинно бути підставою для його відкликання. Адже саме на таких зустрічах депутат має змогу почути від людей проблему і запропонувати її конкретне розв’язання або ж викласти її у формі проекту закону.
Усі ми, українці, повинні засвоїти одну дуже просту річ: наші проблеми ніхто за нас вирішувати не буде – як і поспішати з допомогою. Порядок у нашому спільному домі – Україні – ми маємо навести самі. Як зробимо – так і буде!
Валентин Григор’єв
