Понад 10 років я викладала муніципальне право та конституційне право зарубіжних країн у Дніпропетровському національному університеті ім. Олеся Гончара. Ще до моєї участі у політиці, я почала думати, як можу вплинути на процеси прийняття рішень у своїй громаді. Адже місцеве самоврядування – це про кожного з нас.
У Дніпрі разом з громадськими активістами ми зробили проєкт «Як відкрити міську владу?», метою якого було пояснити активним жителям, як взаємодіяти з органами влади, не сприймати депутатів як ворогів, а навпаки, співпрацювати з ними на користь громади, як брати участь у програмах міської ради, як працює міська влада. Це був абсолютно волонтерський проєкт, без будь-якого фінансування: кожен тиждень ми проводили тренінги, майстер-класи, запрошували депутатів міської ради та їхніх помічників.
Також ми акцентували увагу на якості громадського транспорту в нашому місті, про що відбулось кілька заходів Сили Людей Дніпро, як то “Пекельна маршрутка” та дискусія “Бути чи не бути якісному громадському транспорту в Дніпрі?”.
Підтримуючи ліберальні принципи, я завжди мала глибоке переконання, що держава розпочинається знизу — з людини. У 2008 році вертикаль влади в Україні була дуже централізована — територіями керували голови облдержадміністрацій (губернатори), які були друзями Президента. У той час в мене було стажування у міській раді Щеціна (Польща), де нам показували результати реформи місцевого самоврядування, що відбулася у 90-х роках: Бюро розвитку міста, Бюро адміністративних послуг — аналог нашого ЦНАПу. На той момент в Україні не те, що такого не було, не було навіть ідеї цього. Коли ми побачили, що для отримання послуг не потрібно стояти у чергах, — світ почав перевертатися.
Нам полюбляють ставити за приклад Польщу, оскільки там успішно пройшла реформа місцевого самоврядування, але Україна розвивається своїм шляхом. Наразі наша країна переживає процес децентралізації. Цей процес притаманний всім європейським країнам, що стали на шлях демократичного розвитку і багато де ця реформа відбулася ще у 60-70-х роках. Сьогодні можна співставити шлях розвитку України з Францією: ми зараз маємо трирівневу систему адміністративно-територіального устрою — громада, район та область. При цьому у самій Франції йдуть дискусії щодо ефективності такої системи, складеної ще на початку 80-х. Більшість країн Європейського Союзу відмовились від трирівневої системи і почали будувати дворівневі системи, де є тільки територіальна громада та регіональний рівень. У Фінляндії пішли ще далі: у них є тільки територіальні громади та держава.
Якщо говорити про проміжний рівень між громадою та областю — це район як адміністративно-територіальна одиниця, то це — обгрунтовано. Але, відродження районних рад при скасованих районах – є нелогічним кроком. Тобто райони зараз покривають усю територію України і те ж місто Дніпро наразі є центральним містом Дніпровського района. Якщо ще буде районна рада між Дніпром та область, то виникає запитання: що ж такого не може зробити громада чи область, що потрібна ще якась середина? Тому відновлення районних рад не обгрунтовано ні логічно, ні з боку економіки. 136 районів, безумовно, краще, ніж 490, проте зараз оголошено перші вибори у новостворених районах і ми обиратимемо районні ради не знаючи і не розуміючи їх повноважень.
Така “централізована децентралізація” викликає обґрунтовані побоювання в первинних територіальних громадах щодо нівелювання самої ідеї передачі повноважень і коштів на їх реалізацію зверху вниз, на найближчий до людини рівень. Частково цю проблему можна вирішити, якщо внести зміни до Конституції та ліквідувати райради як такі. В такому разі райони існуватимуть лише як адміністративно-територіальні одиниці на мапі — це той шлях, яким ішли більшість європейських країн.
Матеріал підготовлено у рамках співпраці ПП “Сила Людей” з Фондом Фрідріха Науманна за Свободу
