Вже наступного дня після успішного, на думку офіційних спікерів всіх сторін, завершення переговорів Нормандської четвірки та Контактної групи в Мінську, почався наступ проросійських незаконних військових формувань на позиції збройних сил України під Дебальцеве. Внаслідок цього українська армія зазнала втрат особоого складу та техніки, залишила стратегічно важливий, з військової точки зору, населений пункт і відійшла до нових рубежів оборони. Бої під Дебальцеве стали першим незаперечним свідченням того, що Росія не збирається виконувати домовленості з 13 пунктів від 12 лютого 2015 року, які прийнято називати «Мінськ-2».
І це попри їх подвійну легітимізацію. По-перше, в день підписання представниками Контактної групи «Комплексу заходів з виконання Мінських угод», цей документ був схвалений лідерами Нормандської четвірки. Про це недвозначно записано в Декларації, що була прийнята президентами Росії, України, Франції та канцлером ФРН.
По-друге, 17 лютого 2015 Рада Безпеки ООН одностайно (за ініціативою Росії) прийняла резолюцію щодо України № 2202, до якої був доданий підписаний у Мінську документ. До речі, це була єдина резолюція з початку агресії Росії проти України, незважаючи на десятки засідань. Адже Росія, скориставшись своїм правом вето, провалила навіть ініціативу із запровадження військового трибуналу для розслідування обставин катастрофи малайзійського літака МН17.
Таким чином, за наявності політичної волі всіх залучених сторін, станом на 17 лютого 2015 були створені всі необхідні міжнародно-правові рамки для політико-дипломатичного врегулювання кризи, інспірованої Росією на Донбасі. Разом з тим, Дебальцеве і подальші події на фронті продемонстрували відсутність бажання Росії виконувати «Мінськ – 2». За останні 7 місяців на Донбасі не було жодного дня без обстрілів, бойових зіткнень, загибелі та / або поранення десятків і сотень військових та цивільних осіб чи інших провокативних дій з російської сторони[1]. Ключові пункти «Мінська-2», – припинення вогню, відведення важкого озброєння, обмін полоненими за формулою «всіх на всіх», – не виконує саме Росія.
При цьому слід звернути увагу на дві речі:
По-перше, на цілеспрямовану кампанію російських ЗМІ та офіційних спікерів по звинуваченню України у зриві виконання мінських домовленостей;
По-друге, на спроби окремих представників європейських партнерів України змусити Київ ініціативно в односторонньому порядку виконувати інші пункти «Мінську-2», які стосуються конституційної реформи, виборів, амністії, соціально-економічної ситуації на тимчасово окупованих територіях Донбасу. Помилковий підхід, який за жодних обставин не буде сприйнятий українським суспільством.
Чому так сталося? Як свідчить практика врегулювання багатьох військових конфліктів, існує три типи обставин, необхідні для досягнення миру:
1) Військова поразка (капітуляція) армії однієї зі сторін. Перша і друга світові війни – яскраві приклади таких випадків;
2) виснаження ресурсів обох ворогуючих сторін в результаті тривалого військового протистояння. Десятирічна ірано-іракська війна – найбільш вдалий приклад такого типу обставин;
3) ефективний тиск на всі сторони конфлікту, але передусім на агресора, з боку міжнародної спільноти. Припинення балканських воєн було досягнуто саме завдяки жорстким санкціям і тиску з боку США, ЄС та інших цивілізованих країн.
У кризі на Донбасі, яка зініційована Росією, поки що не настав жоден з таких типів обставин. Більше того, Росією не досягнуті як мінімум три стратегічні цілі її нинішнього керівництва:
По-перше, не отримано жодних гарантій ні від однієї держави чи міжнародної організації щодо гіпотетичного визнання анексії Криму або прийняття de facto ситуації, яка склалася після підписання договорів про включення до складу Російської Федерації Криму і Севастополя;
По-друге, США не пішли на переговори з Росією щодо нового поділу сфер впливу у світі, які б враховували нео-імперські амбіції Москви;
По-третє, Україна не знищена, а навпаки, залишається дієздатною державою, спроможною за певних умов (реформи, консолідація політичних еліт, підтримка міжнародною спільнотою) стати історією успіху демократії, що стане прямою загрозою існування режиму Володимира Путіна.
На даний момент, з багатьох сценаріїв розвитку подій на Донбасі, які сьогодні обговорюють, в короткостроковій перспективі найбільш ймовірними видаються два:
Перший – продовження бойових зіткнень різної інтенсивності без істотних змін по лінії зіткнення військ;
Другий – спроби проведення широкомасштабних наступальних операцій потужних військових угруповань, сформованих переважно з громадян Росії у різному статусі (найманці, «відпускники», кадрові), під командуванням російських кадрових офіцерів, з метою захоплення значних територій лівобережної України.
Реалізація обох сценаріїв не відповідає національним інтересам України, оскільки неминуче призведе до подальших жертв серед військових і мирного населення, а також вимагатиме виділення значних ресурсів, які так необхідні для проведення реформ і модернізації країни. Разом з тим, перший сценарій повністю задовольняє Росію, а другий, за певних умов (добре спланована провокація, що дозволить звинуватити Київ в ескалації), може розглядатися Кремлем як спосіб тиску на Україну і Захід, здатний посприяти у досягненні такого «мирного врегулювання» з умовним назвою «Мінськ – 3», яке буде вигідним Кремлю.
При нинішньому стані політико-дипломатичних контактів (між Києвом і Москвою, Москвою і Вашингтоном, а також з ключовими європейськими столицями), чинному de jure «Мінську-2» і стані армій та економік Росії й України, ні встановлення миру, ні широкомасштабної війни в короткостроковій перспективі очікувати не слід. Однак потрібно розуміти, що стан нестабільності не може тривати вічно і бойові дії просто так не припиняться. Рано чи пізно, за відсутності прогресу в процесі пошуку механізму комплексного врегулювання, спорадичні бойові зіткнення переростуть в криваву широкомасштабну війну, як спосіб досягнення мети Кремля.
Але що ж робити далі, щоб вивести Україну з глухого кута, в який її штовхає Путінська Росія? На даний момент цілком очевидно, що так звані домовленості «Мінськ – 2» спіткала та ж доля, що і їх попередників річної давності, – «Мінськ – 1», які узгоджувалися в цейтноті після Іловайського котла[2]. Ні одна зі сторін не виконує жодного пункту згаданого Комплексу заходів. З великою пересторогою можна вважати частковим виконанням лише положення документу щодо обміну полоненими. Таким чином, є всі підстави говорити про провал “Мінську – 2” і необхідність відмови України від його виконання під будь-яким приводом (чергова спроба наступу, масований обстріл мирного населення і т.п.).
Для того, щоб уникнути широкомасштабної війни, в якій будуть задіяні значні угруповання збройних сил Росії, необхідно невідкладно шукати заміну Нормандського і Мінського форматів переговорів, які дискредитували себе.
Оптимальним варіантом є повноцінна мирна Конференція за участю провідних країн світу – ініціатива, яку 5 серпня 2015 озвучив новообраний Президент Польщі Анджей Дуда. Найзручніший міжнародний майданчик для предметного обговорення цієї ініціативи, – ювілейна 70-а сесія Генеральної Асамблеї ООН. Президент Порошенко є у списку виступаючих, не скористатися такою можливістю було б не правильно. Тим більше, що у списку спікерів є лідери США, Китаю, Польщі, Франції, Росії та інших провідних країн світу.
З огляду на те, що президент Путін не досягнув жодної зі своїх цілей, ймовірно Кремль прохолодно відреагує на цю ініциіативу (як і у випадку з ініціативою щодо трибуналу). Разом з тим, головне завдання України – змусити Росію підтримати її в короткостроковій перспективі – від 6 місяців до року – під тиском обставин. Для цього потрібно реалізувати комплекс заходів у двох площинах: у внутрішній і у зовнішній.
У внутрішній – розробити, затвердити і реалізувати Стратегію врегулювання кризи, що виникла внаслідок агресії Росії проти України. За основу цього документа можна було б взяти опубліковану ще 5 березня 2015 року Стратегію розв’язання кризи на сході України, розроблену Коаліцією патріотичних сил Донбасу, до якої входить 17 громадських організацій Донецької та Луганської областей[3].
Цей документ повинен базуватися на ідеї перемоги України в гібридній війні із Росією шляхом використання гібридних методів проти агресора. Він має бути спрямований на виконання наступних ключових завдань:
– Визнання тимчасово непідконтрольних Україні територій de jure окупованими Російською Федерацією з відповідними наслідками;
– створення умов для реінтеграції внутрішньо переміщених осіб з окупованих територій;
– припинення будь-якої торгово-економічної діяльності з суб’єктами з окупованих територій;
– визнання «ДНР / ЛНР» терористичними організаціями і припинення будь-яких контактів з їх «офіційними» представниками;
– введення воєнного стану в Донецькій і Луганській областях;
– введення повномасштабних секторальних санкцій проти Росії;
– зміна громадської думки на окупованих територіях шляхом створення лояльної системи пропуску, пільгових умов вступу до ВНЗ, надання доступу до медицини, відкриття пільгових кредитних ліній на купівлю житла та створення бізнесу, надання робочих місць і т.д .;
– створення окремого міністерства або агентства, відповідального за реалізацію Стратегії, у тому числі за роботу із внутрішньо переміщеними особами[4];
– інші заходи економічного, гуманітарного, інформаційного тощо характерів, зокрема у сфері безпеки.
Після розроблення такої Стратегії Уряд України матиме всі необхідні підстави для залучення фінансових та інших ресурсів від міжнародних фінансових організацій та країн-партнерів на її реалізацію.
У зовнішній площині має бути впроваджений комплекс заходів, спрямованих на консолідацію міжнародного співтовариства навколо завдання зупинити агресію Росії, а саме:
– Збір та доведення до відома ООН, ОБСЄ, РЄ та демократичних країн світу фактів, що свідчать про перебування на території України російських військовослужбовців і поставок Росією незаконним збройним формуванням озброєння;
– документування та інформування міжнародної спільноти про кожний випадок захоплення в полон російських військовослужбовців, добровільної здачі в полон представників незаконних військових формувань, провокацій проти мирного населення з використанням забороненої «Мінськом – 2» зброї, проведення наступальних операцій (подібних тій, яку успішно відбили ЗС України під Маріуполем 10 серпня 2015, перейшовши в контрнаступ[5]).
– нарощування дипломатичних зусиль, спрямованих на забезпечення розширення економічних санкцій та переходу від персональних до секторальних санкцій (енергетика, хімічна промисловість, машинобудування, фінансова сфера), а також відключення банківської системи РФ від SWIFT;
– введення політичних санкцій проти керівництва Росії (обмеження міжнародних контактів, візитів, заборона на участь у міжнародних конференціях);
– зниження рівня дипломатичних відносин внаслідок ескалації конфлікту;
– позбавлення Росії права голосу в рамках Ради Безпеки ООН.
Кожен крок з боку Росії, спрямований на ескалацію ситуації в Україні, повинен бути використаний як привід для посилення тиску з боку міжнародної спільноти. До того ж сама Україна має бути в авангарді, першою порційно вводити проти Росії нові економічні та політичні санкції аж до повної зупинки торгово-економічних і дипломатичних відносин.
Лише послабивши Росію до такого стану, коли її державний бюджет не зможе забезпечувати фінансування війни на Донбасі, утримувати Крим та Донбас, а також виконувати соціально-економічні функції держави усередині країни (що викличе значне незадоволення серед населення), можна буде посадити керівництво Росії за той стіл, не важливо круглий або квадратний, за яким будуть проходити справжні класичні переговори щодо комплексного врегулюванні кризи, ініційованої Кремлем. При цьому на порядку денному переговорів повинні стояти питання, пов’язані не тільки з безумовним поновленням територіальної цілісності України, включаючи повернення Криму і Севастополя, а й створення міжнародно-правового механізму (трибуналу) розслідування всіх воєнних злочинів і злочинів проти людяності, повернення біженців і внутрішньо переміщених осіб, реінтеграції і примирення, відновлення зруйнованої інфраструктури, визначення обсягу і графіка виплат репарацій та інші питання, які необхідно вирішити для досягнення всеохоплюючого врегулювання і встановлення міцного миру.
[1] Так звані «ДНР/ЛНР» не мають самостійної ролі в конфликті, будучи повністю підконтрольними Кремлю, і виконуючи ті сценарії, які розробляються і затверджуються в Россії.
[2] Оточення угрупування ЗС України, якій було поставлено завдання звільнити місто Іловайськ Окружение группировки ВС Украины, в результаті вторгнення в ніч на 25 серпня 2015 р. регулярних частин ЗС Росії чисельністю понад 4 тис.чол. на териториію України, які змінили співвідношення сил і стали причиною значних втрат особового складу і техніки. Детальніше у звіті комісії ВРУ за цим лінком: http://ru.tsn.ua/ato/ilovayskaya-tragediya-klyuchevye-tezisy-rassekrechennogo-doklada-genshtaba-468717.html
[3] http://www.ostro.org/general/politics/articles/465808/
[4] 10 вересня 2014 р. Урядом України ухвалило рішення про створення Державного агентства з питань відновлення Донбассу, але його керівник був призначений лише 26 червня 2015 року, а саме Агентство фактично існує лише на папері.
[5] Було задііяно біля 400 бойовиків, 10 танків і 10 БТРів.
Оригінал статті англійською мовою – за цим посиланням.
