Ми часто чуємо про таку ознаку ідеального суспільства, як «забезпечення рівних можливостей». Але багатьом це видається утопією – очевидно, що за умови існування грошей та власності люди є нерівними за своїми можливостями. Тому одні вважають, що так і має бути, інші ж бажають рівності можливостей південнокорейського взірця – усім порівну.
Справа в неправильному розумінні самого поняття рівних можливостей. Мова не йде про рівність шансів на результат та доступ до благ для всіх і кожного. Рівність – це коли може бути реалізований потенціал особистості, хоча й з урахуванням стартових можливостей людини.
Звісно, що обдарована людина з заможної родини може отримати блискучу управлінську освіту та успадкувати бізнес. А обдарованій юнак з простої родини, отримавши завдяки старанності високу кваліфікацію, може стати високооплачуваним робітником або найманим менеджером, або розпочати власну справу. В цьому й полягає рівність – кожен має право на можливість пройти той шлях, на який у нього стане сил та початкових ресурсів.
Проблема нашого суспільства не в тому, що початкові можливості нерівні. Проблема в тому, що більшість не має можливостей реалізувати навіть той потенціал, який реально має. Ніхто не сперечатиметься з тим, що з насіння троянд на спеціально удобреній землі виростуть пишні багаті троянди, а з насіння чорнобривців на звичайному подвір’ї – чорнобривці. Але ж дощ має рівно йти на усіх!
В нашій країні ми сьогодні маємо страшний перекіс – одним усе, іншим – те що залишилося. Тобто нічого. Ті, хто мають ресурси – отримують не лише те, на що заслуговують, а все що забажають: починаючи з оцінок у школі та університеті, закінчуючи престижною роботою та державними посадами.
Нормально, якщо талановитий син підприємця стане мільйонером та створить багато нових робочих місць, наповнюючи полиці якісним вітчизняним товаром. Але ненормально, якщо гроші використовують не задля розвитку продуктивних можливостей, а задля отримання влади чи знищення конкурентів в незаконний спосіб!
Система, у якій людина без грошей – ніхто й ніщо, це не соціальна держава, а закамуфльоване рабовласництво. Але рабовласницькі країни зазнали краху, бо були неконкурентними в світі, бо там де талант не має перспектив, там немає прогресу. Якщо й надалі так буде, скоро бізнесмені не зможуть знайти собі нормального, освіченого та тверезого працівника.
Вчителі не бажають безкоштовно вчити бідних, а лікарі – лікувати їх, бо тоді самі стануть жебраками. Основна маса населення втрачає надію, доки багаті накопичують мертві капітали. Це те саме, що відібрати у селян весь хліб, на залишивши навіть на посів.
В розвинених країнах корпорації багато роблять для надання талановитій та працелюбній молоді шляху в життя – бо це продуктивні сили країни. У нас теж є такі бізнесмени та меценати, але самі вони мало що можуть зробити. Бо більшість думає лише про збільшення власних статків.
Державна влада повинна підтримувати баланс інтересів власників та робітників, багатих та незаможних, спираючись на тих, хто розуміє необхідність плекання трудових та інтелектуальних резервів. Лише сила людей, а не гроші та маєтки, робить сильними державу та працюючі у ній підприємства. Рівні можливості – спільній інтерес усіх, а держава має зробити так, щоб за гроші не можна було скуповувати права на чужі життя.
