Кажуть, що потрібно розвивати «громадянське суспільство», у якому суспільні інституції контролюють владу. Але здається, що більшість розуміє це як безперервний ланцюг майданів різного масштабу, страйків, пікетів та штурмів, або навіть «сміттєву люстрацію»…
Що ж таке насправді громадянське суспільство, і як воно працює? Як люди можуть контролювати владу, яка захищається озброєною за рахунок наших податків силою? Звісно у випадку крайнього збурення мас владу можна скинути. Але ж, як завжди, до цього процесу долучаються ті, хто прагне бути владою, а не просто її контролювати.
І все повертається на власні кола – озброєна влада проти беззахисного суспільства. Отже, зі зміною облич біля державної кормушки система залишаться незмінною. В чому ж помилка народу, якому не вдається створити громадянське суспільство? Помилка – в крайнощах.
Особливість нас у тому, що спочатку дуже довго терпимо, потім робимо бунт – безглуздий та безжальний, а як пара вийшла – знову роки терпіння. Радикалізм – це зворотна сторона рабської свідомості. Отримати усе й одразу – одвічне бажання того, хто нездатний до поступового розвитку. Свідомість грабіжника, що бажає пограбувати банк замість того, щоб складати заощадження та відсотки на них.
То що ж робити? Звісно, треба організовуватись у суспільні об’єднання. Але що вони можуть, не маючи владних повноважень? Основна мета створення чисельних громадських інституцій – безпека людей, що виявляють незадоволеність владою.
Якщо є бодай декілька сотень людей, які здатні до самоорганізації – колективної, а не під проводом єдиного «вождя», без якого вони перетворюються в отару – цю силу людей неможливо подолати. Усіх не пересадиш.
Коли створюється така колективна сила людей, вона має почати робити з владою те саме, що влада робить з населенням – розподіляти. Принцип «розділяй та володарюй», яким влада користується щодо людей, може застосовуватись й до влади.
Влада не є монолітом – між її гілками та відомствами існують суперечності. Їх і мають використовувати інституції громадянського суспільства. Потрібні механізми, які дозволять одним чиновникам використовувати незадоволення людей проти інших. Тоді владні установи почнуть змагатися за підтримку громадянських організацій – і будуть змушені працювати на людей.
