УКРАЇНА ТА ЄС
Пане Віталію, на сьогоднішній день ви бачите нашу державу у складі ЄС?
Очевидно, що прагнути до стандартів ЄС потрібно, адже це певний вектор розвитку: стандарти, ціннісні орієнтири, принципи, зрештою побудова демократії в Україні. Це певний приклад для України, для того щоб рости.
Щоправда в ЄС є багато своїх внутрішніх проблем. Вагомим дзвіночком є процес виходу Великобританії з Євросоюзу, як спільноти. Очевидно, що в ЄС є певні дисбаланси в плані розвитку економіки, стандартів різних країн. Єдність багатоманітності – є дуже хорошою ідеєю, але разом з тим, вона закладає проблеми і певну кризу для ЄС. Наприклад, несинхронний розвиток південних країн і країн, які є локомотивами в ЄС призводить до того, що зробила Великобританія. Єдина мотивація при тім: чому ми маємо фінансувати інших?
Тепер стосовно України.
Україна – стратегічна країна в сенсі геополітики. Для Європи важливо мати сусіда стабільного і в той же час відсунути кордон з агресором Росією чим далі.
Співпраця з ЄС очевидно буде…
Проте вона буде сильнішою при умові проведення в Україні глибоких структурних реформ. Якщо ми не здатні будемо цього зробити, то інтерес до держави буде падати.
Так чи інакше, нашими сусідами з одного боку є Росія, а з іншого Європейський Союз. І постійні впливи є: як з одного боку, так і з іншого. І нам потрібно навчитися жити з цим, і розуміти куди ми йдемо. Чи це має бути чорно білий вибір? Мабуть, що з точки зору стандартів і організації демократії і просування демократії в Україні, – очевидно, що вибір треба робити в сторону Європи.
Чи структурно ми готові до того, щоб бути в ЄС?
З одного боку для нас це було б не погано. З іншого чи готовий Євросоюз до того щоб «освоїти» таку величезну країну як Україна, яка знаходиться в центрі Європи.
В будь-якому випадку ми ніяк не втечемо від необхідності проведення реформ, від структурної модернізації всієї економіки держави. І ми не можемо не брати до уваги те, що країні необхідно заробляти багато ресурсу, створювати внутрішній національний продукт. А це можливо із залученням потенціалу всіх людей, вільного підприємництва та залучення інвестицій.
Я вважаю, що потрібно максимально лібералізувати економіку, певним чином «відпустивши» для того щоб люди відчули себе більш заможними, впевненими. Зокрема і за рахунок передачі ініціатив на місця. В цьому плані важливу роль зіграла адмінреформа та децентралізація. На місцях з’являються як важелі впливу, так і відповідальність. Так, це не вирішує всіх проблем, проте це формує відповідальність за той вибір, який реалізовують громади.
… 25 років тому наші батьки мабуть зробили не правильний вибір формуючи систему координат і систему влади в Україні. А зараз ми пожинаємо плоди тодішнього вибору. І з огляду на те, що зараз війна на Сході, і є багато інших речей, які нас не влаштовують… З цього потрібно зробити висновки і більш виважено підходити до питання свого вибору, розуміючи що від того залежить в якій країні будуть жити наші діти через 25 років.
ПРО БЕЗВІЗОВИЙ РЕЖИМ
Якщо не буде налагоджено процес легкого перетину кордону, то сам факт безвізового режиму нічого не дасть. Сьогодні є чимала кількість людей, які мають візу, вони умовно можуть себе відчувати вільними. Проте це не спрощує їм перетину кордону, і вони не минають кілометрових черг на кордоні.
Тому я не вважаю безвізовий режим якоюсь панацеєю. Тим не менше, це на сьогодні певна перешкода для людей. Не маючи візи людина не може поїхати в європейські країні і побачити там щось нове, чогось навчитися, перейняти досвід для себе.
А Європі ми потрібні?
Звісно Європа переживає через те, що надавши українцям безвізовий режим – до них відразу хлине дешева робоча сила. Хоча з іншої сторони це їм також і потрібно. Що Україна з цього отримає? При тому стані економіки і браку робочих місць в нашій державі, маємо своєрідного інвестора – заробітчанина, який працюючи десь а теренах ЄС присилає зароблені кошти в Україну. І насправді це дуже потужний інвестор. З однієї сторони це сумно, проте категорично засуджувати це не варто. Очевидно, що держава не може стримувати людей. Звідси і проблема:втрачаємо не лише робочу силу, але й інтелектуальний потенціал, який дуже цінний для держави.
В Україні війна, може тому й економіка не на першому місці?
Війна на Сході не є виправданням для бездіяльності влади, зокрема для не проведення реформ. Є приклади серед інших країн, які знаходяться в стані війни, проте це стимулює їх розвиток, перш за все економічний. Говорю зокрема про Ізраїль чи Південну Корею.
ПРО РЕФОРМИ
Нам потрібні кардинальні і швидкі і глибокі реформи. А для цього потрібна політична воля, адже після проведення реформ у такий спосіб, підтримка суспільства такої влади буде малою. Треба розуміти, що політики, які це реалізують, згодом будуть змушені піти з політичної сцени. Чи то на певний період часу, чи, можливо, й назавжди. Тому що такі реформи дають позитивні зрушення в середньостроковій і довгостроковій перспективі. А в короткостроковій перспективі на це потрібно наважитись.
Не може бути бідна держава соціально зорієнтована. Для того щоб перерозподіляти якийсь пиріг – потрібно його мати. Тому бідна держава мусить бути зорієнтована на накопичення капіталу. А накопичення можливе, коли є глибоко ліберальна економіка. Потрібно переглянути і змінити трудовий кодекс: відносини роботодавця і працівника потрібно змінювати. Потрібно змінювати судову систему, бо довіри до неї нема. Я не знаю, на сьогодні, як ці зміни провести. Можливо варто піти шляхом вирішення господарських спорів в європейських судах. І створити такий собі зовнішній арбітраж. Не можу стверджувати, що це буде легко, проте в цьому плані потрібно бути сміливими.
Приватна власність. Її потрібно захищати не парканами, а на законодавчому рівні. Приватну власність потрібно вивести на рівень, як один з елементів гідності людини. Як цінність, яка є дуже високою і виходить поза межі матеріального майна, а стосується й особи, яка володіючи чимось є впевненою, що в неї це не заберуть. Для чого це потрібно. Для того, щоб зароблені ресурси не потрібно було виводити в офшори.
Питання корупції – її можливо побороти?
Потрібно починати з голови. Останні корупційні скандали вселяють надію на те, що справді є політична воля до боротьби з корупцією. Разом з тим питання корупції є дуже багатогранним. І до того часу поки чиновники і держслужбовці будуть отримувати зарплату три тисячі гривень, я не вірю в ефективну боротьбу з корупцією. Тому що завжди буде намагання збільшити свій прибуток в той чи інший спосіб. Це треба розуміти. І вважаю популізмом чистої води думку про те, що люди мають низькі зарплати, то і чиновники не можуть мати високих. Зрештою прості люди теж дуже часто отримують куди більшу заробітну плату ніж декларують.
Може час сплачувати податки чесно?
Для цього має вирости статус платника податків. Це один з елементів поваги суспільства до тих, хто надає ресурс, піднімає економіку. До прикладу в Польщі свого часу теж була така проблема, проте сьогодні в них статус платника податків є достатньо високий і отримав суспільну повагу. Після цього прийде розуміння, що статус лікаря, вчителя теж гідний поваги людей.
Щоправда і тут потрібні структурні зміни, адже за структурою – це поки що радянські інституції. Вчитель повинен займатися вихованням і навчанням, лікар – профілактикою і лікуванням. Натомість велику частину часу і лікарі і вчителі змушені займатися різного роду писаниною і звітуванням.
Суспільству потрібно визначитись: що воно делегує державі, а що залишає собі для спільного впливу громади. Це ключове питання, яке потрібно вирішити. І з цього, на мою думку, варто починати реформи. Звісно міжнародні відносини, правоохоронну та судову систему, військові питання потрібно делегувати для регулювання державі. А от такі міністерства, як освіти, охорони здоров’я – не вбачаю потреби втручанню держави в їх роботу. Адже це їм тільки шкодить, як бачимо з досвіду. До прикладу, якби була конкуренція різних освітніх закладів, які б самі формували бюджет і давали якісну та перспективну освіту, то такі заклади були б затребувані, і люди готові б були платити за освіту. В Європі є навчальні заклади, які функціонують фактично як автономні структури, маючи свої бюджети, які спів мірні річному бюджету України.
ГРИБОВИЦЬКЕ СМІТТЄЗВАЛИЩЕ
Звісно, що за трагедію, яка трапилась на сміттєзвалищі відповідальність несе львівська влада. І зрештою не вихід із ситуації вивозити сміття до Києва. Хто за це буде платити? Громада. То мабуть краще було б дорожче платити за вивіз сміття і вкладати кошти в екологію. Аніж таким тимчасовим, та ще й не дешевим, способом вирішувати проблему з вивозом сміття.
Я б поділив на дві речі питання Грибовицького сміттєзвалища. Перша – економічно-екологічна. Необхідно шукати інвестора, який би збудував завод і вирішив проблему із сміттям. А друга – чисто політична. Мова йде про політичні спекуляції навколо цієї теми. Звісно чи не вперше за весь час політичної та господарської діяльності очільник міста дуже сильно дисфункціонував в очах громади.
Проте слова словами, але вчинки характеризують політика. І тут маємо вчинок політика, який викликає дуже багато запитань. Думаю, що за 10 років проблему із сміттєзвалищем можна було вирішити. Проте не було або бажання, або можливості. Проте ні одне ні друге не виправдовує бездіяльності . Врешті наш міський голова політик національного масштабу, маючи свою фракцію в парламенті, він може лобіювати певні питання. Тому безвідповідально виправдовуватись, що хтось чогось не дає.
Проте питання сміття і сміттєзвалищ в Україні – це національна проблема.
Часто люди самі виступають проти будівництва переробних заводів вбачаючи у них екологічну загрозу для себе. Варто говорити й про зацікавлених в тому щоб такі заводи е будувались, адже на смітті вже сьогодні заробляють. Проте тривати так довго не може, і, рано чи пізно, потрібно буде вирішувати питання сміття в комплексі. І тут вже варто виходити за рамки чиїхось вигод і задуматись про те, що ми передамо в спадок: яку воду, повітря, середовище в цілому… Адже кожен з нас повинен усвідомлювати, що людина – найвища цінність. Потрібно змінюватись зсередини, а не ззовні, міняючи лише фасад. Бо фасад без доброго фундаменту нічого не вартий.
За матеріалами “Газети по-львівськи”.
