Ці вибори до Верховної Ради України обіцяють стати сенсацією, хоча б тому, що до парламенту прийде чимало молоді. Інше мислення та інший підхід до вирішення важливих державних завдань, без сумніву, будуть рухати країну вперед. Серед молодих, розумних та порядних – Богдан Андрющенко, кандидат у народні депутати по кіровоградському виборчому округу №100. Нині він активно проводить зустрічі з виборцями й розповідає, як потрібно змінити якість політики, щоб, українці, попри війну й тимчасові економічні негаразди, урешті почали жити краще. Пропонуємо інтерв’ю з ним.
ПРОПОНУВАЛИ ПОСАДУ ГОЛОВИ КІРОВОГРАДСЬКОЇ ОДА
– Богдане Вікторовичу, дозвольте почати з тих головних запитань, які цікавлять багатьох. Кажуть, що Вам нещодавно пропонували посаду голови Кіровоградської ОДА? Ви відмовилися?
– Мене про це часто запитують. Я не відмовлявся. Насправді, усе відбувалося так. Я мав кілька розмов із представниками громади, які казали: «Ми б хотіли бачити Вас в обласній адміністрації». Я відповів, що готовий працювати, якщо громада довіряє, але рішення приймається в Києві. Потім була розмова, що, мовляв, ми хочемо запропонувати Вашу кандидатуру від громади. Я погодився. Але згодом був телефонний дзвінок та слова: «Ми ще визначаємось та ведемо перемовини». Я сказав: визначайтесь. Визначитесь, повернемось до розмови.
– Треба розуміти, що не всім подобається Ваше бачення того, як має працювати головна особа області?
– Не всім керівникам подобається, коли державний службовець відмовляється виконувати незаконні або відверто дурні доручення. А я робив це публічно і змінюватись не буду. Усе, що заходить в адміністрацію незаконне чи некомпетентне – виконувати не можна. Керівників у Києві теж треба поправляти. Інший бік мого бачення теж незмінний: обласна адміністрація не може бути провідником тільки волі Президента чи уряду. Ще є громада. Звʼязок має бути двостороннім. Донести до Премʼєра чи Президента позицію людей і відстояти її – це обовʼязок керівництва ОДА. Потрібна нова якість управління. Це теж вимога людей, вимога Майдану.
“МИ ЩОРАЗУ НАМАГАЄМОСЯ НАВ’ЯЗАТИ СЕБЕ ЗАБУДЬ-ЯКУ ЦІНУ…”
– Ми говорили з Вами про Майдан і про його феномен. А чим для Вас був Майдан?
– Що для мене Майдан? Ну, по перше, це колосальний досвід. Почи нався він як відповідь на не підписання угоди про Асоціацію. Це формальний момент, але тим не менше… Чесно кажучи, я достатньо критично ставлюся взагалі до Угоди про асоціацію. У мене було насправді кілька серйозних суперечок із людьми, які, фактично, не читали Угоду про асоціацію. Я її читав, оскільки працював тоді заступником завідувача секретаріату Комітету Верховної Ради України в закордонних справах й аналізувати проекти міжнародних договорів було частиною моєї роботи. І ось Майдан для мене спочатку був місцем для дискусій. Ми там зустрічалися, говорили, сперечалися. Зокрема, із деякими викладачами з Києво-Могилянки, бо їхні студенти тоді брали активну участь. Я тоді казав: “Прочитайте цей документ, щоб скласти свою думку про нього. Я вважаю, він не вирішує ті питання, що вимагають українці. ” З іншого боку, це питання до тих, хто готував тоді проект: міністерств економіки та закордонних справ. Результат – європейська сторона захистила в ньому свої інтереси, а українська – ні.
– Але ж європейська спільнота погодилася прийняти нас…
– Ще далеко не вся спільнота. Проблема полягає в тому, що ми щоразу намагаємося себе нав’язати за будь-яку ціну. Я дозволю собі сказати доволі непопулярні речі. Україна –самодостатня незалежна й суверенна країна. Приєднання її до будь-якої такої спільноти означає, що вона делегує право на керування собою комусь іншому. Але є внутрішні проблеми.
– Ми не готові до вступу?
– Якби ж справа була тільки в рівні готовності. Україна так побудована, що куди б ми не пішли, одна половина буде ображатися. І тоді лунає: не почули, нас не розуміють! Виникає громадянський конфлікт. Торік КМІС і Центр Разумкова зробили знакове, як на мене, соціологічне дослідження. Можливо, я трохи помилюся в цифрах, але тоді було показано: якщо провести референдум зі вступу до Євросоюзу, то серед тих, хто прийде, “за” проголосує 51%, а “проти” проголосує 49%. Якщо ж провести референдум щодо приєднання до Митного союзу, то з тих, хто прийде, “за” проголосують 48%, а “проти” – 46%. У межах статистичної похибки це означає 50 на 50. Ось і все: такою є наша країна і з цим потрібно рахуватися. Якщо примусом іти в один чи інший бік – це роз’єднує країну.
“НЕ МОЖНА БИТИ ЛЮДЕЙ ЗА ЇХНЮ ГРОМАДЯНСЬКУ ПОЗИЦІЮ!”
– Але що тоді об’єднало?
– Повертаючись до Майдану: усе змінилося 30 листопада. Тоді людей били за те, що вони всього-на-всього дозволили собі вимагати те, що було обіцяно тоді Януковичем і регіоналами підписання Угоди про Асоціацію. І тоді вже стало не до дискусій про її текст, квоти й інтереси. Мене особисто обурило те, що людей, які тримали національні прапори й відстоювали своє право на цивілізаційний вибір били ті, хто присягав народу України й носить на шевронах такі ж кольори. Не можна бити людей за їхню громадянську позицію!
“МИ – УКРАЇНЦІ І НАМ НАБРИДЛО ЧЕКАТИ НА ЗМІНИ”
– Богдане Вікторовичу, як на Вашу думку, громадянське суспільство задоволене тим, що отримало в результаті?
– Соціологи нині кажуть, що в Україні через рік після Майдану протестні настрої не зникають, адже майже нічого не змінилося й невдоволення продовжують зростати. А ті рішення, які приймаються, і ті кроки, які робляться, і ті, далеко не найкращі варіанти розв’язання проблем, які обираються, спонукають людей до дій. Країна наша вже ніколи не буде такою, як раніше. Ми вже не згодні на приниження. Ми вже інші. Наприклад, чим Майдан, який був у 2013 році, принципово відрізнявся від Майдану 2004 року? По-перше, люди не вийшли за якогось кандидата, вони вийшли за Україну. А ті, хто виходили на сцену як лідери, вскочили в останній вагон потягу, який рухався. І хай вони на мене ображаються, але Революцію гідності не можна привласнити. Гідність є всередині кожної людини. По-друге – цей Майдан не був злим. Люди в масі прагнули прибрати злочинців і крадіїв без урахування їхньої територіальної належності. І третє – Майдан не продукував страх. Боялися його. На жаль ані ті, хто втік, ані ті, хто їх замінив, не розуміють до кінця, як і чому змінюється суспільство. І що по-старому вже не можна. Але, як я і казав раніше, брехня, що тривала роками та сприйняття європейського вибору як примусу, призвели до сепаратизму, здачі Криму, війни на сході. Зрозуміло, є агресія Росії, але я вважаю, що в Україні не все було зроблено для того, щоб попередити ці явища. Так само, я переконаний, що громадяни для збереження країни зараз роблять набагато більше, ніж органи влади.
В УКРАЇНІ ІДЕ ВІЙНА
– І тому Ви добровільно пішли з останньої посади?
– 18 березня 2014 року було прийнято протиправне рішення про анексію Криму, і того дня я написав заяву про звільнення й пішов із посади. Я був переконаний: вище керівництво держави, Верховна Рада як законодавчий орган не зробили все від них залежне для того, щоб попередити це. Я зробив все, що міг. Тому прийняв рішення, що моє подальше перебування на посаді є недоцільним. Україна нині воює, гинуть українці. Ховатись від цього дивно й називати це якось по-іншому теж! Це моя думка про ситуацію в країні.
– Чи є можливість зупинити цю війну?
– Війна може завершитися або капітуляцією, або перемогою. Вірю, що ця війна закінчиться перемогою українського духу й волі! Для перемоги потрібно організувати всю країну. Якщо війна, то для всіх війна. Це геть інше сприйняття та інший правовий режим. Мобілізація не тільки людей, а й економіки. Це – свідомість. Бо під час війни воїн захищає Батьківщину! Під час АТО – ні. З іншого боку, зараз накопичується величезна проблема із захистом прав тих, хто був в АТО. Чого вартий порядок надання статусу учасника бойових дій, прийнятий урядом 20 серпня. На той час уже кілька місяців йшло АТО, а про тих, хто отримав поранення чи загинув до того, там не подбали! Більше того, там передбачено форму довідки, але як бути тим, хто отримав свої довідки до того? Знову їхати на фронт? А якщо частину вже розформували, як було з 51-ою механізованою бригадою? Чомусь випав у цьому порядку такий документ, як військовий квиток. Навіщо довідки, якщо в бійця в цьому квитку є відповідний запис і печатка? Доходить уже до того, що сотні бійців мають через суд підтверджувати свої права. Є також проблеми із незаконним звільненням людей, призваних до лав Збройних Сил України, дезертирством, погашенням кредитів тощо. Це все проблеми ЗАКОНОДАВЧІ, і треба вміти їх попереджати. Треба грамотно прописувати закони й підзаконні акти.
ДЕПУТАТ НЕ ПОВИНЕН РОЗДАВАТИ ГРОШІ
– Богдане Вікторовичу, Ви – досвідчений фахівець у галузі державотворення, зокрема, знаєте, як готуються й подаються закони. Самі їх готували. Ваша думка щодо того, чим має займатися народний обранець?
– Переконаний, що головні завдання народного депутата – захист інтересів громади, від якої обрався, та створення законів, які працюватимуть на користь кожного громадянина. Не повинен депутат роздавати гроші чи пайки; будувати майданчики чи ремонтувати дороги. Його роль — створення суспільно визнаних правил та контроль за їхнім дотриманням в інтересах громади. Я не маю бізнесу. Отже, не буду використовувати депутатські повноваження для вирішення власних бізнес-питань. Мені не треба ховатися за мандатом від правосуддя. З іншого боку, я – не новачок і зсередини знаю, як працює Верховна Рада. Більше того, працюючи на різних посадах, зокрема, заступником Голови комітету ветеринарної медицини, я особисто відповідав за підготовку та прийняття чи навпаки неприйняття окремих законів. Писав і повністю готував проекти для реєстрації. Вів перемовини із керівниками фракцій та головами комітетів. Відпрацьовував нормативні моменти із юридичним та науково-експертним управліннями Ради. І коли було треба, ми досягали ухвалення одних законів, а інші недобирали голосів, як було, наприклад, із внесенням змін до Митного Кодексу, де планували прибрати ветеринарний контроль на державному кордоні. Маю вже досвід, ідеї та напрацьовані проекти. Можливо, це занадто амбітно для когось, але з-поміж 17 кандидатів по 100-му округу, я є найбільш підготовленим для роботи як депутат. Я не кажу як інші: напишіть мені закон чи скажіть, що треба зробити. Я слухаю проблему й кладу варіанти її вирішення на мову закону, а потім узгоджую з громадою. Так було, коли ми з аграріями готували альтернативні проекти про ринок землі, про впорядкування питання сівозмін, особистих селянських господарств та інші. Зараз на зустрічах чую дуже багато т. д. Уже думаю, як їх оформити після виборів у проекти. Якщо громада 100-го округу довірить представляти її в парламенті – готовий відразу включатися в законотворчість. Є з чим!
Завантажити інтерв”ю українською російською
