Геннадій Друзенко – 2й номер в списку кандидатів у народні депутати від «Сили Людей», Урядовий уповноважений з питань етнонаціональної політики. До того, як обійняти крісло держслужбовця, Друзенко працював юристом, був громадським активістом, а після Революції Гідності став одним з ініціаторів створення Української резервної армії.
– Експерти та громадськість висловлюються на користь скорочення чиновницького апарату. Всупереч таким настроям була утворена посада , яку ви обіймаєте. Наскільки виправданим, на Вашу думку, було і є це рішення?
– Після Революції Гідності представники національних меншин вимагали відновлення міністерства або іншого центрального органу виконавчої влади, який би опікувався нацменшинами. Грошей, ресурсу та, очевидно, бажання створювати окреме відомство в уряду не було. Відповідно, моя посада – це компроміс між тиском національних спільнот та бажанням уряду зробити крок їм назустріч, але без створення відповідного органу.
– Чи у такий спосіб задоволені вимоги національних меншин?
– Створення моєї посади викликало багато очікувань у представників національних спільнот. Згодом стало зрозуміло, що фінансово-ресурсні питання від мене не залежать, ухвалення правових актів чи вплив на них неможливий – я не маю права розробляти проекти нормативно-правових актів та вносити їх на розгляд Кабміну. Розроблені міністерствами проекти навіть не надходять до мене на погодження чи візування. Були випадки, коли листи адресовані Урядовому уповноваженому з питань етнонаціональної політики департамент документообігу надсилав комусь іншому. Зараз я є комунікаційною точкою, яка може ефективно працювати лише в разі доброго неформального порозуміння з тими, хто ухвалює рішення.
Із позитивного досвіду: разом із київської владою ми досягнули помітного успіху у розв’язанні конфлікту між мешканцями Лисогірського мікрорайону та ромського табору, що розташувався поруч у Голосіївському районі. Переговоривши із усіма сторонами, нам вдалося досягнути консенсусу й уникнути назріваючого зіткнення. Зараз там залишилося 25-30 осіб з колишніх 500. Це вдалося зробити без брутального втручання міліції. Ухвалювати ж якісь більш системні рішення, чим і мав би займатися урядовий уповноважений, поки що важко.
– Як зараз вирішують проблеми кримським татар?
– У структурі секретаріату Кабміну створено департамент у справах Криму, який очолює один із помічників Мустафи Джемільова. І, хоч ми говоримо Крим, там явний пріоритет для кримських татар. Ухвалено рішення про створення спеціальної державної служби з питань Криму, передбачено бюджет на ці потреби. Є проект створення в Києві Кримського дому, який би здійснював культурну підтримку. Треба віддати належне лідерами кримсько-татарського народу – вони одразу актуалізували ці проблеми, поставили його в центр уваги як українського уряду, так і світової спільноти. Утім, є небезпека, що в тіні кримських татар залишаться, зокрема, етнічні українці, які в Криму почувають себе, можливо, іще менш комфортно ніж татари. Вони в очах російських окупантів є апріорі небезпечними потенційними ворогами, особливо, якщо вони не змінили паспорти на російські.
– На днях відбулась презентація проекту «Добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова», де Ви є головою наглядової ради. Яку реально допомогу отримають військові на Сході із цим проектом і коли відправляєте першу роту?
Щоб відправити на Схід першу роту станом на сьогодні не вистачає 1 млн. гривень. І у нас є тільки три тижні, щоб зібрати цю суму.
Основною перевагою цих мобільних медичних бригад є те, що їх можна розміщувати в 30-50 км від передової. Такі фронтові шпиталі розгортаються за 30 хвилин, не потребують особливих зусиль для монтажу, швидкість руху – 50 км/годину, прийом поранених можна здійснювати із 80-кілометрової зони боїв. Головна цінність шпиталю полягає в тому, що за умови наявності 3-х повноцінних медичних бригад можна оперувати до 10 людей за годину.
Ми взяли за основу американську модель, перевірену в Авганістані, Сирії. Звичайно, це не є готовий американський шпиталь, який сюди приїхав, це – волонтерський проект, який зусиллями добровольців, наших партнерів створюється за наданим зразком, але адаптований в українських умовах
– Окрім основної роботи на посаді Урядового уповноваженого з питань етнонаціональної політики, Ви ведете декілька громадських проектів, які очевидно вимагають часу та енергії. Чому ще й Парламент?
– Я маю візію майбутньої України і вмію писати закони, а до того ж вважаю вичерпною можливість впливати на українську політику у ролі радника та консультанта. Бо прийшов час взяти і зробити
– Ви є фахівцем високого класу у галузі конституційного та європейського права. Є підозра, що у Вас був вибір, із ким іти на ці вибори. Ви йдете із «Силою Людей»…
– По-перше, особисто знаю і довіряю абсолютній більшості тих, хто за моєї підтримки створював цю партію. По-друге, вірю що змінити світ можна тільки змінивши з себе: партія «Сила Людей» – перша (і поки єдина з тих, про які знаю) почала керуватися правилами демократичного світу. Одне слово, Сила Людей – СПРАВЖНЯ.
– Які першочергові кроки Ви будите робити на посаді народного депутата України?
– Потрібно буде сформувати парламентську фракцію «Сила людей», знайти потенційних партнерів, виробити прозорі, справедливі та зрозумілі процедури взаємодії та вироблення рішень і почати системно опонувати владі. Важливо закласти прецедент правильної (справді демократичної) фракції, довести, що навіть у Верховній Раді можна бути іншими. Особисто планую працювати над реалізацією ідеї відповідального тіньового уряду, який не тільки і не стільки критикує, як виробляє і пропонує альтернативи.
